АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД М. КИЄВА
1. Відкриття провадження у справі - стадія цивільного процесу, на якій суд вирішує питання про відкриття провадження по конкретній цивільній справі в суді першої інстанції, перевіряє наявність у особи, яка звернулася до суду, права на звернення до суду і дотримання встановленого порядку реалізації даного права.
Процесуальна діяльність по відкриттю провадження у справі в суді першої інстанції має велике значення для забезпечення права на судовий захист і реалізації всього комплексу завдань і цілей цивільного судочинства. Саме тут вирішується питання про наявність умов, з якими закон пов'язує саму можливість виникнення провадження в суді загальної юрисдикції щодо розгляду та вирішення по суті конкретної цивільної справи. Наявність таких умов для звернення заінтересованої особи за судовим захистом і дотримання нею установленого законом порядку звернення ставить в обов'язок судді відкрити провадження у цивільній справі шляхом постановлення ухвали про відкриття провадження у справі. Лише після цього, за загальним правилом, і стають можливими виникнення і зміна по справі всієї сукупності цивільних процесуальних правовідносин. Отже, без відкриття провадження у цивільній справі в суді першої інстанції неможливий судовий захист порушених або оспорюваних прав, свобод і охоронюваних законом інтересів громадян та організацій.
У першому півріччі 2011 р. на розгляді в апеляційному суді м. Києва перебувало 642 справи з апеляційними скаргами на ухвали щодо відкриття провадження у справі, з яких 465 справ з апеляційними скаргами на ухвали про повернення позовної заяви; 155 - на ухвали про відкриття провадження у справі; 119 - на ухвали про відмову у відкритті провадження у справі та 38 - на ухвали про передачу справ з одного суду до іншого. За результатами апеляційного розгляду апеляційні скарги були задоволені по 259 справах, де оскаржувалися ухвали про повернення позовної заяви позивачеві; по 18 справах, у яких оскаржувалися ухвали про відкриття провадження у справі; по 42 справах, де оскаржувалися ухвали про відмову у відкритті провадження, та по 11 справах, у яких оскаржувалися ухвали про передачу справ з одного суду до іншого.
Як показало узагальнення, суди в основному дотримуються вимог закону при вирішенні питань про відкриття провадження, відмови у відкритті провадження, повернення позовної заяви позивачам та передачі справ з одного суду до іншого. Проте при вирішенні певних питань виникають складнощі. Це, зокрема, стосується визначення відповідності позовної заяви вимогам ст. 119 ЦПК України, розмежування підвідомчості спору судам різної юрисдикції, визначення територіальної підсудності та деяких інших питань.
2. Відкриття провадження у справі
а) відмова у відкритті провадження
Відповідно до ст. 55, 124 Конституції України та ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Суддя вправі відмовити у відкритті провадження у справі лише з тих підстав, які передбачені законом. Такі підстави визначено у ч. 2 ст. 122 ЦПК. Не допускається відмова у відкритті провадження у справі з мотивів недоведеності заявленої вимоги, відсутності доказів, пропуску строку позовної давності та інших не передбачених законом підстав.
Пред'явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі чи залишення заяви без руху, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ст. 33 ЦПК України. За відсутності згоди позивача на заміну відповідача на належного це є підставою для відмови у позові після розгляду справи по суті, а не відмови у відкритті провадження на стадії вирішення питання про прийняття позовної заяви. Суд зобов'язаний вирішити справу за тим позовом, що пред'явлений, і відносно тих відповідачів, які зазначені в ньому.
Згідно з п. 1 ч. 2 ст. 122 ЦПК суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду в судах у порядку цивільного судочинства.
За частинами 1 і 2 ст. 15 ЦПК у порядку цивільного судочинства суди розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Розгляд справ за КАС України (ст. 17) або ГПК України (ст. 1, 12) віднесено до компетенції адміністративних чи господарських судів.
Відповідно до ст. 16 ЦПК не допускається об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. А тому при отриманні позовної заяви, у якій об'єднано декілька вимог, що підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, суд відкриває провадження у справі в частині вимог, які належать до цивільної юрисдикції, і відмовляє у відкритті провадження у справі щодо вимог, коли їх розгляд проводиться за правилами іншого судочинства, а не відмовляє у відкритті провадження в цілому.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 17 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку із здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також у зв'язку з публічним формуванням суб'єкта владних повноважень шляхом виборів або референдуму.
Дана норма вказує на те, що юрисдикція адміністративних судів поширюється не на всі спори з суб'єктом владних повноважень, а лише на ті спори, які пов'язані із здійсненням цим суб'єктом владних управлінських функцій.
З урахуванням наведеного, при визначенні підвідомчості справи адміністративним судам чи судам загальної юрисдикції потрібно виходити з характеру спірних правовідносин, прав та інтересів, за захистом яких звернувся позивач, а не лише із суб'єктивного складу учасників правовідносин.
Ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 27 вересня 2010 р. відмовлено у відкритті провадження у справі за позовною заявою Козлової Е. Ю., Баранчик Н. Ю., Брискіної Н. А. до Київської міської державної адміністрації, треті особи: Комунальне підприємство "Житлоінвестбуд-УКБ", Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації прав власності на нерухоме майно про визнання нечинним розпорядження. При цьому суд не звернув уваги на те, що позивачі звернулися з вимогами щодо захисту права на житлове приміщення, яке знаходиться у їх власності. Оскільки відмовляючи у відкритті провадження у справі суд не звернув увагу на природу та характер спірних правовідносин, що склалися між сторонами, ухвала була скасована з передачею питання на новий розгляд.
Разом з тим залишено без змін ухвалу Печерського районного суду м. Києва від 07.02.2011 р., якою відмовлено у відкритті провадження за позовною заявою Логачова А. А. до Генеральної прокуратури України про визнання дій незаконними та зобов'язання вчинити дії, оскільки суд першої інстанції правильно виходив з того, що відповідач є суб'єктом владних повноважень, а позовні вимоги стосувалися порушення відповідачем Закону України "Про звернення громадян" при здійсненні своїх владних повноважень.
Неоднозначно вирішується судами питання щодо спорів про визнання неправомірними рішення органів місцевого самоврядування щодо надання чи вилучення земельної ділянки. Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 01.04.2010 р. N 10-рп/2010 положення п. 1 ч. 2 ст. 17 КАС України стосовно поширення компетенції адміністративних судів на "спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності" слід розуміти так, що до публічно-правових спорів, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів, належать і земельні спори фізичних чи юридичних осіб з органом місцевого самоврядування як суб'єктом владних повноважень, пов'язані з оскарженням його рішень, дій чи бездіяльності.
Відповідно до роз'яснень, викладених у постанові Пленуму Верховного Суду України від 16.04.2004 р N 7 (із змінами, внесеними згідно з постановою Пленуму Верховного Суду України від 19.03.2010 року N 2) "Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ", за загальним правилом розмежування компетенції судів з розгляду земельних та пов'язаних із земельними відносинами майнових спорів відбувається залежно від суб'єктивного складу їх учасників. Ті земельні та пов'язані із земельними майнові спори, сторонами в яких є юридичні особи, розглядаються господарськими судами, а всі інші - в порядку цивільного судочинства, крім спорів, зокрема, щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень при реалізації ними управлінських функцій у сфері земельних правовідносин, вирішення яких згідно з п. п. 1, 3 ст. 17 КАС віднесено до компетенції адміністративних судів.
Апеляційною інстанцією залишено без змін ухвалу Оболонського районного суду м. Києва від 27.07.2010 р., якою відмовлено у відкритті провадження у справі за позовною заявою Вацика П. Ф. до Київської міської ради, Чувіляєва І. В., Джус Р. О., 3-я особа: Головне управління земельних ресурсів Київської міської державної адміністрації, про визнання незаконним та скасування рішення в частині передачі земельної ділянки з тих підстав, що земельні спори фізичних осіб з органом місцевого самоврядування, як суб'єкта владних повноважень, пов'язані з оскарженням його рішень підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, а зміни до постанови Пленуму Верховного Суду України з цього питання були внесені до прийняття Рішення Конституційним Судом України 01.04.2010 р.
При вирішенні питання про те, чи є спір між учасником (засновником, акціонером) господарського товариства - фізичною особою і господарським товариством трудовим спором, слід виходити з положень глави XV КЗпП України "Індивідуальні трудові спори" та чітко визначати, чи звертається відповідна посадова особа, навіть якщо вона є учасником (акціонером) господарського товариства, за захистом своїх трудових прав (поновлення на посаді, зобов'язання усунути перешкоди у виконанні посадових обов'язків тощо), чи подає позов про визнання недійсним відповідного рішення загальних зборів акціонерів (учасників) товариства чи наглядової ради товариства. Загальним судам підсудні також спори між учасником (засновником, акціонером) господарського товариства та товариством, що виникають не з корпоративних відносин, а щодо трудових відносин посадових осіб товариства, якщо однією із сторін, які беруть участь у справі, є фізична особа.
Водночас саме по собі зазначення у позовній заяві позивачем фізичної особи, якщо не заявлено самостійних вимог цієї фізичної особи або відповідачем - директора юридичної особи, коли не заявлено самостійних вимог до цієї фізичної особи, не впливає на характер спору та такий спір відповідно до вимог ст. 1, 12 ГПК належить розглядати в порядку господарського судочинства.
Ухвалою апеляційного суду від 16.03.2011 р. залишено без змін ухвалу Печерського районного суду м. Києва від 06.01.2011 року, якою відмовлено у відкритті провадження у справі за позовною заявою Васкевича Ю. В., Васкевича В. Л., ТОВ "Єврогольф" до АБ "Енергобанк" про визнання недійсним договору про відкриття кредитної лінії, оскільки договір укладено між двома юридичними особами, а позивачі не зазначили будь-яких самостійних вимог до відповідача.
Ухвалою апеляційного суду від 26.05.2011 р. залишено без змін ухвалу Печерського районного суду м. Києва від 14.03.2011 р., якою відмовлено у відкритті провадження у справі за позовною заявою ДП "Українське агентство з авторських та суміжних прав" до ТОВ ТРК "Студія 1+1" про стягнення грошової компенсації за порушення виключних майнових авторських прав, оскільки із змісту позовної заяви вбачається, що ДП "Українське агентство з авторських та суміжних прав" звернулося до суду за захистом прав не фізичних, а юридичних осіб.
Суд (суддя) як орган (особа), що здійснює правосуддя, не може бути відповідачем у цивільній справі. Винятком є випадки, коли суд (суддя) виступає як і будь-яка установа (особа), а не як орган (особа), що здійснює правосуддя. Тому заяви, скарги щодо неправильності процесуальних дій судді чи суду не підлягають розглядові в суді, оскільки відповідно до закону є інший механізм усунення помилок і недоліків, допущених при здійснені правосуддя.
Ухвалою апеляційного суду від 26.07.2011 р. залишено без змін ухвалу Печерського районного суду м. Києва від 01.06.2011 р., якою відмовлено у відкритті провадження у справі за позовною заявою Свірка Ю. В. до судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ Кузнецова В. О. про спростування недостовірної інформації та зобов'язання вчинити дії, оскільки у порядку цивільного судочинства не можуть розглядатися вимоги про спростування інформації, яка міститься у вироках та інших судових рішеннях, а також у постановах органів досудового слідства, висновках судових експертиз, рішеннях органів влади, місцевого самоврядування та інших відповідних органів, атестаційних комісій, рішеннях про накладення на особу дисциплінарного стягнення, для яких законом установлено інший порядок оскарження.
Згідно з п. 2 і 3 ч. 2 ст. 122 ЦПК суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо є таке, що набрало законної сили, рішення чи ухвала суду про закриття провадження у справі у зв'язку з відмовою позивача від позову або укладенням мирової угоди сторін у спорі між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав. Відмова від позову не позбавляє другу сторону права пред'явити такий самий позов до особи, яка відмовилася від позову.
Суддя відмовляє у відкритті провадження у справі і в тому разі, якщо у провадженні цього чи іншого суду є справа із спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав. Важливим моментом є те, що у поданій позовній заяві мають бути тотожними сторони, предмет та підстави позову з тією справою, яка знаходиться на розгляді в цьому чи іншому суді або із справою, у якій вже ухвалене рішення, яке набрало законної сили. При цьому якщо подано тотожну позовну заяву, але при цьому вже є рішення, яке набрало законної сили, суддя відмовляє у відкритті провадження на підставі п. 2 ч. 2 ст. 122 ЦПК. У разі ж якщо подано тотожну позовну заяву та є рішення суду, але воно не набрало законної сили та знаходиться на стадії апеляційного розгляду, суддя відмовляє у відкритті провадження на підставі п. 3 ч. 2 ст. 122 ЦПК.
Не вважаються тотожними спори, які співпадають за предметом і підставою, але пред'явлені із зміненим суб'єктивним складом. Також не вважаються тотожними спори між тими самими сторонами, якщо змінилися предмет або підстава позову. При цьому питання тотожності вирішується не лише за загальними ознаками предмета позову, але й за його конкретним змістом. Не можна вважати тотожним позов про визнання угоди недійсною, якщо змінилася підстава позову, оскільки суд при ухваленні рішення, яке набрало законної сили, не аналізував та не досліджував факти, які викладає позивач у новій позовній заяві. Проте тотожність зберігається, якщо сторони помінялися місцями, а предмет і підстава залишаються тими самими, а також у випадку, коли це пов'язано із протилежними вимогами. Наприклад, позов про визнання угоди дійсною, яка раніше була визнана недійсною.
Не буде тотожності тоді, коли ні сторони, ні загальний предмет, ні підстави позову не змінилися, але змінився конкретний предмет позову. Наприклад, при поділі майна подружжя, коли при ухваленні попереднього рішення не заявлялася вимога про поділ іншого майна із сумісно нажитого; коли банк заявляє вимогу про стягнення заборгованості за процентами та пені, які нараховані за час розгляду попереднього спору про стягнення боргу за кредитним договором, якщо вони не ввійшли в розрахунок заборгованості та не подавалася заява про збільшення позовних вимог тощо. Проте є тотожними вимоги про відшкодування матеріальної чи моральної шкоди, стягнення боргу при зміні розміру позовних вимог, оскільки при цьому залишаються незмінними предмет та підстава позову та сам позивач визначав межі своїх позовних вимог. Всі факти, які мають юридичне значення, вже встановлювалися при попередньому ухваленні рішення, аналізувалися та були досліджені, а тому у даному випадку у прийнятті позовної заяви слід відмовляти.
Тотожність позову зберігається і у разі пред'явлення позову прокурором чи іншими органами чи особами, які відповідно до ст. 45 ЦПК мають право на звернення до суду із заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб, або державних чи суспільних інтересів, якщо такий спір вже розглянуто судом за позовом осіб, які звернулися за захистом своїх прав та інтересів.
Згідно з п. 4 ч. 2 ст. 122 ЦПК суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо є рішення третейського суду, прийняте в межах його компетенції, щодо спору між тими самими сторонами, про той же предмет і з тих же підстав, за винятком випадків, коли суд відмовив у видачі виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду або скасував рішення третейського суду і розгляд справи в тому ж третейському суді виявився неможливим.
Щодо першого питання, то в даному випадку насамперед необхідно виходити з тотожності позову. Що ж до виняткових випадків, то слід враховувати наступне.
Відповідно до ч. 4 ст. 3899 ЦПК після набрання законної сили ухвалою про відмову у видачі виконавчого листа спір між сторонами може бути вирішений судом у загальному порядку.
Відповідно до ч. 3 ст. 3895 ЦПК скасування судом рішення третейського суду не позбавляє сторони права повторно звернутися до третейського суду, крім випадків, передбачених законом.
Тобто при відмові у видачі виконавчого листа у всіх випадках спір між тими самими сторонами, про той же предмет і з тих підстав вирішується лише судом у загальному порядку, оскільки рішення третейського суду в такому випадку за відсутності можливості його примусового виконання не має юридичного значення. При цьому до поданої позовної заяви обов'язково має бути долучена завірена копія ухвали про відмову у видачі виконавчого листа.
У випадку ж скасування судом рішення третейського суду сторони не позбавлені права вирішення спору знову ж таки у третейському суді. Головну роль у такому випадку мають підстави, з яких було скасоване рішення третейського суду (скасування рішення третейського суду, якщо справа, в якій це рішення прийняте, не підвідомча третейському суду відповідно до закону, позбавляє можливості вирішення питання у третейському суді) та існування самого третейського суду, який визначили сторони у третейській угоді.
Договір сторін про передачу спору на розгляд третейського суду (ст. 17 ЦПК) не є відмовою від права на звернення до суду за захистом. А тому пред'явлення позову до суду за наявності такого договору не дає підстав для повернення заяви чи відмови у відкритті провадження у справі. Відповідно до п. 6 ст. 206 ЦПК лише за наявності заперечення відповідача, яке надійшло до початку з'ясування обставин у справі, суд залишає таку заяву без розгляду.
Згідно з п. 5 ч. 2 ст. 122 ЦПК суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо після смерті фізичної особи, а також у зв'язку з припиненням юридичної особи, які є однією із сторін у справі, спірні правовідносини не допускають правонаступництва.
До правовідносин, які не допускають правонаступництва, належать ті, які випливають із захисту особистого немайнового права, а також ті, які нерозривно пов'язані з особою самого позивача.
Підприємство вважається створеним з дня його державної реєстрації. Ліквідація підприємства вважається завершеною з моменту виключення його з Державного реєстру України. Таким чином, саме лише визнання господарським судом недійсними установчих документів підприємства та/або рішення про створення підприємства, а також прийняття господарським судом рішення про скасування державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності не означає втрати підприємством статусу юридичної особи, а отже й права на звернення з позовом до виключення з відповідного Реєстру.
б) повернення заяви позивачеві
Крім передумов права на звернення до суду, якщо є право на звернення до суду, необхідно ще й дотримання умов реалізації цього права (підсудність, наявність належним чином оформлених повноважень представника, відповідність заяви певній формі та змісту, оплата судового збору та витрат на інформаційно-технічне забезпечення). Відсутність передумов права звернення до суду чи порушення умов реалізації цього права тягне за собою неоднакові процесуальні наслідки. Так, відсутність передумов права на звернення до суду є перешкодою для розгляду справи та в такому випадку при надходженні позовної заяви суддя відмовляє у відкритті провадження. Якщо ж недотримані умови реалізації права на звернення до суду, то суддя при вирішенні питання про відкриття провадження у справі залишає заяву без руху або повертає її заявникові.
Питання повернення позовної заяви врегульовано у ст. 121 ЦПК. Позовна заява подається до суду в письмовій формі безпосередньо позивачем чи його представником або направляється поштою і за змістом повинна відповідати вимогам ст. 119 ЦПК. Недотримання обов'язкових вимог до форми і змісту позовної заяви перешкоджає початку процесу, тому що суд не має необхідної інформації для порушення справи. У зв'язку з цим суди мають звертати особливу увагу, зокрема, на те, що у позовній заяві повинні міститися відомості про те до кого пред'явлено позов, що саме вимагає позивач (позовні вимоги), обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, зазначення доказів, що підтверджують кожну обставину або підстави для звільнення від доказування, ціна позову у спорах майнового характеру.
Якщо заява не відповідає ст. 119, 120 ЦПК або не сплачено судовий збір чи не оплачено витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи, суддя відповідно до ст. 121 ЦПК постановляє ухвалу про залишення позовної заяви без руху. Разом з тим у цій ухвалі повинна міститися інформація про те, який розмір судового збору чи витрат на інформаційно-технічне забезпечення позивач має сплатити, вказані рахунки, на які ці суми повинні бути внесені, вказані конкретні обставини залишення позовної заяви без руху, які обставини позивачем не викладені, щодо яких фактів чи обставин не зазначено доказів на їх підтвердження.
Ухвалою Дарницького районного суду м. Києва від 26 серпня 2010 року позовна заява Риженка О. П. визнана неподаною та повернута позивачу, оскільки останній не виконав у встановлений строк вимог про усунення недоліків позовної заяви. При цьому суд виходив з того, у поданій на виконання вимог ухвали суду позовній заяві у новій редакції так і не було зазначено обставини заподіяння позивачу окремо матеріальної та моральної шкоди, не зазначено доказів, якими обґрунтовуються позовні вимоги. Оскільки позовна заява за формою та змістом відповідала вимогам ст. 119 ЦПК, в ній було викладено, що матеріальна та моральна шкода завдана йому невиконанням рішенням суду про його вселення та необхідністю витрачати кошти на правову допомогу для вирішення питання про вселення, зазначено та додано до позовної заяви докази сплати таких витрат, зазначено норми матеріального права на підставі яких позивач заявляє вимоги ухвала суду першої інстанції була скасована з передачею питання про відкриття провадження у справі на новий розгляд.
Підстава позову в певних випадках має вирішальне значення. ЦПК не вимагає від позивача посилання на норму права, яка регулює спірні правовідносини. Проте позивач у будь-якому випадку повинен зазначити те право, яке він вважає порушеним чи невизнаним відповідачем та захисту якого він вимагає.
Нерідко у справах про визнання угод недійсними позивачі зазначають одночасно декілька підстав визнання угоди недійсною. Наприклад, визнання заповіту недійсним з тих підстав, що він підписаний не заповідачем, а іншою особою з одночасною вимогою про визнання заповіту недійсним з тих підстав, що заповідач не розумів значення своїх дій та не міг керувати ними на час підписання заповіту тощо. Такі вимоги є взаємовиключними. А тому вважається правильною практика судів, які залишають такі заяви без руху та в ухвалі про усунення недоліків ставлять вимогу про визначення конкретної підстави такого позову. Відкриття ж провадження за такою позовною заявою призведе до затягування розгляду справи, неможливості правильного визначення спірних правовідносин, які склалися між сторонами та фактично вирішенню в одному провадженні двох самостійних позовів.
Є випадки коли судді, залишаючи позовну заяву без руху із наступним її поверненням позивачу, вимагають від позивача надання доказів на підтвердження заявлених вимог. Проте така вимога є неправильною, оскільки подання доказів можливе у порядку, визначеному ст. 131 ЦПК. У позовній же заяві відповідно до п. 6 ч. 2 ст. 119 ЦПК мають бути зазначені докази, що підтверджують кожну обставину, наявність підстав для звільнення від доказування. Незазначення доказів та неподання таких доказів - це дії, які є різними за характером, змістом та наслідками. Так, незазначення доказів у позовній заяві є підставою для залишення заяви без руху, а неподання доказів на підтвердження позовних вимог є підставою для відмови в позові. Але коли позивач зазначив такі докази у позовній заяві, підстав для залишення заяви без руху немає.
Ч. 1 ст. 121 ЦПК визначено, що строк для усунення недоліків не може перевищувати п'яти днів з дня отримання позивачем ухвали. Таким чином, за відсутності даних про отримання копії ухвали позивачем про усунення недоліків позовної заяви (зворотного поштового повідомлення, розписки) у суду відсутні підстави для повернення позовної заяви, у зв'язку з тим, що ним у встановлений строк не виконано вимог ухвали суду. Слід вважати правильною практику судів, які при тривалій відсутності зворотного поштового повідомлення повторно направляють позивачу копію ухвали про усунення недоліків або по телефону повідомляють про необхідність отримання у суді копії такої ухвали. Слід також звертати увагу на те, що позивач може направити позовну заяву чи інші документи на виконання вимог ухвали суду про недоліки через поштове відділення, а тому постановлення ухвали про повернення позовної заяви позивачу рівно через п'ять днів після отримання ним ухвали про усунення недоліків є передчасним, оскільки необхідно враховувати реальну можливість отримання таких документів з урахуванням часу на їх пересилку через засоби поштового зв'язку.
Строк на усунення недоліків позовної заяви визначено ЦПК, а тому цей строк не може визначатися суддею в довільному порядку. Разом з тим у деяких випадках суди не враховують змін, що були внесені до ЦПК Законом N 2453-VI від 07.07.2010 року, та встановлюють строк на усунення недоліків, який перевищує строк, визначений цивільним процесуальним законодавством.
Ухвалою Шевченківського районного суду від 23.06.2011 р. у справі за позовом ПАТ "ВТБ Банк" до Рутто С. Р., Рутто Г. І., Рутто Н. С. про звернення стягнення на предмет іпотеки зустрічний позов Рутто С. Р., Рутто Г. І., Рутто Н. С. про визнання припиненим та недійсним іпотечного договору залишено без руху та надано строк для усунення недоліків зустрічної позовної заяви до 27.07.2011 р.
Ухвалою Подільського районного суду від 01.10.2010 р. у справі за позовом Юрченка О. І. до ТОВ "СК "Індіго" про примусове виконання обов'язку в натурі суддею залишено позовну заяву без руху та надано строк для усунення недоліків до 11.10.2010 р. За відсутності будь-яких даних про отримання копії цієї ухвали заявником ухвалою від 11.10.2010 р. позовна заява визнана неподаною та повернута заявнику. В даному випадку, крім того, що судом довільно було встановлено строк для усунення недоліків, повернуто позовну заяву за відсутності даних про дату отримання копії ухвали, так, позовна заява визнана неподаною ще до спливу навіть того строку, який встановлено суддею, оскільки 11.10.2010 р. є останнім днем для усунення недоліків. У зв'язку з такими порушеннями норм процесуального права ухвала була скасована, а справу повернуто до суду першої інстанції для вирішення питання про прийняття позовної заяви.
Слід звернути увагу судів на те, що у вищенаведеному прикладі суддя зазначив про залишення без руху зустрічного позову, а не позовної заяви. Проте "позов" та "позовна заява" не однозначні поняття. Позовна заява - це зовнішня форма вираження позову, спосіб існування позову як вимоги про захист права, свободи чи інтересу. А тому коли йдеться про залишення без руху, про повернення, про залишення без розгляду, то в даному випадку мова йде про позовну заяву як форму позову. Коли ж йдеться по відмову від заявлених у заяві вимог, визнання тих вимог, що викладені у позовній заяві, то мова йде про визнання позову або відмову від позову, тобто відмову чи визнання матеріально-правової вимоги.
У зв'язку із зростанням звернень фінансових установ з вимогами про звернення стягнення на предмет іпотеки судам слід звернути увагу на те, що позовна заява у таких випадках має відповідати за змістом як вимогам ст. 119 ЦПК, так і має містити дані необхідні для розгляду даного спору, які викладені у ст. 39 Закону України "Про іпотеку", оскільки з урахуванням принципу диспозитивності суди самостійно не можуть визначати вартість предмета іпотеки, спосіб його реалізації та інші дані, викладені у ст. 39 Закону України "Про іпотеку", які мають обов'язково бути вказані при постановленні рішення.
Відповідно до ст. 82 ЦПК України суд може за наявності певних підстав своєю ухвалою відстрочити або розстрочити сплату судового збору на визначений строк, але не більше як до ухвалення судового рішення у справі, і не має права зменшити або звільнити від сплати судового збору, оскільки таке право суду надано тільки щодо судових витрат, пов'язаних з розглядом справи, які визначені ч. 3 ст. 79 ЦПК.
При подачі позовної заяви, не оплаченої судовим збором, та при несплаті витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи одночасно із заявою про звільнення від сплати таких судових витрат чи відстрочку такої сплати суддя має вирішити питання про звільнення від сплати таких судових витрат, відстрочку такої сплати чи відмову в задоволенні цієї заяви окремим процесуальним документом (ухвала) та лише у разі відмови у задоволенні заяви про звільнення від сплати таких судових витрат чи відстрочку такої сплати постановляти ухвалу про усунення недоліків позовної заяви.
Відповідно до ст. 34 ЦК України повну цивільну дієздатність має фізична особа, яка досягла вісімнадцяти років (повноліття). Проте вирішуючи питання про повернення позовної заяви на підставі п. 2 ч. 3 ст. 121 ЦПК, слід враховувати положення ч. 2 ст. 34, ст. 35 ЦК України щодо набуття повної цивільної дієздатності з більш раннього строку, а також положення ст. 165 СК України, згідно з яким право на звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав має сама дитина, яка досягла чотирнадцяти років.
У випадках, установлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні чи суспільні інтереси та брати участь у цих справах. Такі випадки передбачені, зокрема, в законах України від 23.12.97 р. N 776/97-ВР "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини", від 05.11.91 р. N 1789-XII "Про прокуратуру", від 25.06.91 р. N 1264-XII "Про охорону навколишнього середовища", від 12.05.91 р. N 1023-XII "Про захист прав споживачів", від 03.07.96 р. N 270/96-ВР "Про рекламу".
Звернення до суду за захистом прав, свобод та інтересів інших осіб у випадках, не передбачених законом, розгляду не підлягають. У разі надходження такого звернення суддя повертає заяву на підставі п. 3 ч. 3 ст. 121 ЦПК. У разі пред'явлення позовної заяви особами, які діють на захист прав, свобод та інтересів іншої особи, у заяві повинні бути зазначені підстави для такого звернення, а суд повинен перевірити обґрунтованість підстави пред'явлення позову на захист чужого інтересу при відкритті провадження у справі і у разі відсутності достатнього обґрунтування позовну заяву слід залишати без руху за правилами ст. 121 ЦПК з відповідними подальшими наслідками.
Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 122 ЦПК суддя відмовляє у відкритті провадження в разі, якщо заява не підлягає розгляду судах в порядку цивільного судочинства. Водночас наслідком порушення позивачем правил територіальної підсудності згідно зі ст. 115 ЦПК є повернення заяви позивачеві.
За загальним правилом підсудності (ст. 109 ЦПК України) позови до фізичної особи пред'являються в суд за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем її проживання або за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем її перебування.
Позови до юридичних осіб пред'являються в суд за їхнім місцезнаходженням.
Відповідно до ч. 3 ст. 122 ЦПК України у разі якщо відповідачем у позовній заяві вказана фізична особа, що не є суб'єктом підприємницької діяльності, суд не пізніше двох днів з дня надходження позовної заяви до суду звертається до відповідного органу реєстрації місця перебування та місця проживання особи щодо надання інформації про зареєстроване місце проживання (перебування) такої фізичної особи. Якщо за результатами отриманої судом інформації буде встановлено, що справа не підсудна цьому суду, суд повертає позовну заяву на підставі п. 4 ч. 3 ст. 121 цього Кодексу. В разі якщо отримана судом інформація не дає можливості встановити зареєстроване у встановленому законом порядку місце проживання (перебування) фізичної особи, суд вирішує питання про відкриття провадження у справі. Подальший виклик такої особи, як відповідача у справі, здійснюється через оголошення у пресі.
Викликає складність у визначенні територіальної підсудності, коли особа не зареєстрована по Києву та Київській області, при цьому процесуальний закон не зобов'язує суд направляти запити щодо реєстрації даної особи по всій території України. Але при цьому слід звертати увагу на те, з яких джерел позивач дізнався про вказане ним у позовній заяві місце проживання (перебування) відповідача (запис в особовій картці при трудових спорах; запис в анкеті чи розписці у спорах про стягнення боргу, договір оренди тощо) з метою уникнення недобросовісності позивача в умисному приховуванні місця проживання відповідача, яке йому відоме.
Слід вважати правильним позицію суддів, які відкривають провадження у справі без звернення до органу реєстрації у випадках, коли при пред'явленні позову до документів долучається довідка з місця проживання ф. 3 щодо місця реєстрації відповідача (в основному житлові спори), оскільки така довідка видається належним органом, який має інформацію про зареєстроване місце проживання чи місце перебування особи.
Крім загального правила визначення територіальної підсудності, існує так звана альтернативна підсудність. Право вибору між судами, яким, згідно із загальним правилом територіальної підсудності і правилом альтернативної підсудності, підсудна дана справа належить виключно позивачу. У таких випадках суд не вправі повернути позивачу заяву з мотивів непідсудності справи даному судові.
Відповідно до ч. 5 ст. 110 ЦПК позови про захист прав споживачів можуть пред'являтися також за зареєстрованим місцем проживання чи перебування споживача або за місцем заподіяння шкоди чи виконання договору.
Закон України "Про захист прав споживачів" регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації політики у сфері захисту прав споживачів.
Сам позивач визначає підставу та предмет позову, а тому якщо у позовній заяві міститься посилання на порушення відповідачем прав позивача як споживача, право вибору суду для звернення з таким позовом належить позивачу. Коли ж пред'явлення позову не пов'язано із захистом прав споживачів, встановлена для цих позовів альтернативна підсудність не поширюється.
Залишено без змін ухвалу Деснянського районного суду м. Києва від 04.02.2011 р., якою відкрито провадження у справі за позовною заявою Ткаченко Ю. І. до ПАТ "Родовід Банк" про захист прав споживачів та стягнення заборгованості за договором за місцем проживання позивача, оскільки суд на стадії відкриття провадження у справі не вправі робити висновок про те, чи порушені права та інтереси позивача як споживача та чи поширюється дія Закону України "Про захист прав споживачів" на спірні правовідносини. Такі висновки суд може зробити лише після розгляду справи. З цих підстав було відхилено доводи апеляційної скарги відповідача про те, що спірні правовідносини не регулюються Законом України "Про захист прав споживачів", і тому відкриття провадження у справі за місцем проживання позивача є незаконним.
Відповідно до п. 7 ст. 110 ЦПК позови, що виникають з діяльності філії або представництва юридичної особи, можуть пред'являтися за їх місцезнаходженням. Суди інколи повертають позовні заяви для подачі за місцезнаходженням відповідача, оскільки філія не є юридичною особою. Так, відповідачем у справі є юридична особа та саме юридичну особу, відокремленим структурним підрозділом якої є філія, має зазначати позивач у позовній заяві, проте п. 7 ст. 110 ЦПК дозволяє позивачу обрати на свій розсуд суд за місцем знаходження юридичної особи чи її філії.
Ухвалу Шевченківського районного суду м. Києва від 21 грудня 2010 р., якою позовну заяву Піонткевича С. Б. до ПАТ КБ "Приват Банк" про стягнення грошових коштів та відшкодування заподіяних збитків повернуто позивачу для подачі до належного суду було скасовано, оскільки позивач звернувся з позовом за місцем знаходження філії та додав до заяви договір банківського рахунку від 04.01.2005 р., з якого вбачається, що договір укладено з ПАТ КБ "Приват Банк" в особі Харківського відділення Київського головного регіонального управління "Приват Банк".
Залишено без змін ухвалу Печерського районного суду від 12.04.2011 р., якою відкрито провадження у справі за позовом Кучерук Т. М. до ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит" в особі філії "Центральне регіональне управління" ПАТ "Фінанси та Кредит" про визнання договору поруки недійним, оскільки той факт, що філія, за своїми статутними документами не може виступати відповідачем в суді, не змінює правила підсудності, визначені ч. 7 ст. 110 ЦПК.
Відкриваючи провадження у справі за позовами, пов'язаними з відшкодуванням шкоди, завданої внаслідок злочину, необхідно враховувати, що наявність чи відсутність ознак злочину в діях відповідача може бути встановлено лише в порядку кримінального судочинства. У разі ж лише наявності кримінальної справи, яка не завершена розглядом, правила альтернативної підсудності не поширюються.
Залишено без змін ухвалу Солом'янського районного суду м. Києва від 19.07.2010 р., якою повернуто позовну заяву Сапи Л. О. до Холодка В. І. про витребування майна з чужого незаконного володіння, оскільки позивач не зазначив доказів на підтвердження того, що в діях відповідача на час подачі позовної заяви встановлено ознаки злочину.
Відповідно до ч. 8 ст. 110 ЦПК позови, що виникають з договорів, у яких зазначено місце виконання або виконувати які через їх особливість можна тільки в певному місці, можуть пред'являтися за місцем виконання цих договорів. Ч. 1 ст. 532 ЦК України визначає місце виконання зобов'язання. Згідно з ч. 2 цієї статті зобов'язання може бути виконане в іншому місці, якщо це встановлено актами цивільного законодавства або випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту. А тому, коли сторони зазначили місце виконання договору у певному місці як одну з умов договору та одночасно у договорі визначили, що таке зобов'язання може бути виконано стороною у будь-якому місці, застосування правил альтернативної підсудності є неправильним.
Ухвалою Оболонського районного суду м. Києва від 01.11.2010 р. повернуто позовну заяву ПАТ "УкрСиббанк" до Чумака В. П., Чумак О. М. про стягнення боргу. Незважаючи на те, що одним із пунктів договору визначено, що місцем виконання сторонами зобов'язань по кредитному договору вважається адреса банку для листування, із самого договору вбачається, що ця адреса не є ні місцем укладення договору, ні місцем його виконання, оскільки сторони передбачили, що зобов'язання виконуються шляхом внесення відповідних платежів на відповідні рахунки у будь-якому відділенні банку. З цих підстав апеляційна скарга позивача була відхилена.
Законом N 2453-VI від 07.07.2010 р. виключено ст. 112 ЦПК щодо договірної підсудності. Проте є непоодинокі випадки оскарження ухвал про відкриття провадження з тих підстав, що суд відмовив у відкритті провадженні за правилами ст. 112 ЦПК України або відкрив провадження за місцем проживання відповідача, незважаючи на те, що договором визначена договірна підсудність.
Ст. 114 ЦПК визначено перелік позовів, для яких установлена виключна підсудність, та такий перелік є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає. Разом з тим поняття "позови, що виникають з приводу нерухомого майна" (ч. 1 ст. 114 ЦПК) є більш широке, ніж поняття "позови, де предметом спору є нерухоме майно". А тому правило даної норми розповсюджується і на позови щодо будь-яких вимог, пов'язаних з правом особи на нерухоме майно та речових (немайнових) прав на власне чи чуже нерухоме майно.
Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 25 березня 2011 р. позовну заяву Зоренка П. П. до ВАТ "Банк "Фінанси та кредит" про визнання недійсними кредитного договору та договору про іпотеку повернуто позивачу. Оскільки предметом договору іпотеки, який, в свою чергу, є предметом спору, є квартира N 61 по вул. Прирічній, 1-а у м. Києві, яка не знаходиться у Шевченківському районі м. Києва, суд обґрунтовано повернув позовну заяву для подачі до належного суду.
Залишено без змін ухвалу Оболонського районного суду від 05.10.2010 р., якою позовну заяву Керруф Х. до Третяк Л. М., 3-я особа: КП "Київське МБТІ", про визнання договору купівлі-продажу дійсним та зобов'язання зареєструвати нерухоме майно повернуто позивачу, оскільки між сторонами виник спір з приводу нерухомого майна.
Водночас було скасовано ухвалу Печерського районного суду м. Києва від 04.05.2011 р., якою повернуто позовну заяву Васкевич Є. Є. до АБ "Енергобанк" про визнання недійсним договору про відкриття кредитної лінії з тих підстав, що однією з умов договору є іпотека нерухомості, оскільки вимога позивача про визнання кредитного договору недійсним не пов'язана з способом забезпечення кредитного зобов'язання, а будь-яких вимог щодо забезпечення зобов'язання позивач не заявляв.
Правила виключної підсудності діють також у випадку пред'явлення кількох позовних вимог, пов'язаних між собою, якщо на одну з них поширюється виключна підсудність.
У разі якщо спір виник щодо декількох рівноцінних об'єктів нерухомого майна, розташованих в різних місцях, вбачається правильною практика тих судів, які приймають до розгляду позовні заяви за місцем знаходження одного з об'єктів нерухомого майна за вибором позивача. Оскільки зустрічний позов незалежно від його підсудності пред'являється до суду за місцем розгляду первісного позову, то правила ст. 114 ЦПК на нього не поширюються. Це пов'язано з правовою природою зустрічного позову, який є одним із засобів захисту від первинного позову, оскільки направлений на зарахування вимог, або коли задоволення зустрічного позову може виключити повністю або частково задоволення первісного позову, або коли вони випливають з одних правовідносин.
Відповідно до п. 5 ч. 3 ст. 121 ЦПК підлягає поверненню позовна заява про розірвання шлюбу, подана під час вагітності дружини або до досягнення дитиною одного року без дотримання вимог, встановлених Сімейним кодексом України.
Відповідно до ст. 110 СК України виключенням є випадки, коли один з подружжя вчинив протиправну поведінку, яка містить ознаки злочину щодо другого з подружжя або дитини; якщо батьківство зачатої чи народженої дитини визнане іншою особою або щодо дитини, яка не досягла одного року, за рішенням суду відомості про чоловіка як батька дитини виключено з актового запису про народження дитини.
В решті випадків незалежно від того, хто з подружжя звернувся з позовом про розірвання шлюбу, така заява підлягає поверненню.
Новелою є п. 6 ч. 3 ст. 121 ЦПК, згідно з яким заява повертається, коли вона подана без дотримання порядку, визначеного ч. 3 ст. 118 цього Кодексу.
Ст. 96 ЦПК визначено вимоги, за якими може бути видано судовий наказ. Якщо до внесення змін до ЦПК Законом N 2453-VI від 07.07.2010 р. сам заявник визначав, у якому провадженні він бажає розгляду спору: у наказному чи в позовному, то після внесення таких змін особа, яка має такі вимоги, не може звернутися за вирішенням спору в позовному провадженні без попереднього вирішення судом питання щодо можливості видачі судового наказу. Відповідно до ч. 3 ст. 118 ЦПК позовна заява щодо вимог, визначених у ч. 1 ст. 96 цього Кодексу, може бути подана тільки в разі відмови у прийнятті заяви про видачу судового наказу або скасування його судом. А тому при отриманні судом позовної заяви з вимогами, які вказані у ст. 96 ЦПК, до цієї заяви обов'язково має бути долучена належним чином завірена копія ухвали суду, якою відмовлено у прийнятті заяви про видачу судового наказу за цими ж вимогами або про скасування судового наказу.
3. Передача справ з одного суду до іншого
Якщо наслідком порушення правил територіальної підсудності при подачі позовної заяви є повернення позовної заяви разом з додатками заявникові, то після відкриття провадження вчинення таких дій законом не передбачено.
Якщо провадження у справі відкрито з порушенням правил підсудності, то суд відповідно до ст. 116 ЦПК направляє справу на розгляд до належного суду на підставі ухвали після спливу строку на апеляційне оскарження цієї ухвали, а в разі подання скарги - після залишення її без задоволення. Спори між судами про підсудність не допускаються.
У ст. 116 ЦПК визначено чотири випадки можливості передачі справи до іншого суду та такий перелік є вичерпним. Суд передає справу на розгляд іншому суду, якщо до початку розгляду справи по суті задоволено клопотання відповідача, зареєстроване місце проживання або перебування якого раніше не було відоме, про передачу справи за місцем його проживання (перебування). В даному випадку для передачі справи до іншого суду необхідні такі умови в їх сукупності: 1) відкрито провадження у справі за відсутності відомостей про зареєстроване місце проживання або перебування відповідача; 2) про передачу справи до іншого суду заявив клопотання сам відповідач; 3) судом задоволено клопотання відповідача про передачу справи за його місцем проживанням; 4) таке клопотання може бути розглянуто позитивно, лише якщо воно заявлено до початку розгляду справи по суті; 5) це правило застосовується лише до загальної територіальної підсудності. Без клопотання відповідача та надання ним доказів зареєстрованого місця проживання суд не вправі передавати справу до іншого суду.
За ініціативою суду справу може бути передано на розгляд іншому суду, якщо після відкриття провадження у справі та до початку судового розгляду виявилося, що заяву було прийнято з порушенням правил підсудності. При цьому також не допускається передача справи до іншого суду після початку судового розгляду.
У ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод закріплено право кожного на справедливий і публічний розгляд його справи незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Законом N 2453-VI від 07.07.2010 р. було виключено як підставу скасування рішення суду першої інстанції судом апеляційної інстанції порушення правил виключної підсудності, а також позбавлено можливості апеляційну інстанцію направляти справу на новий розгляд у разі виявлення порушень судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, у тому числі правил виключної підсудності.
Оскільки суд першої інстанції не має права передати справу до належного суду після початку судового розгляду, а суд апеляційної інстанції позбавлений можливості скасувати рішення у справі, яка розглянута з порушенням правил виключної підсудності, дане питання підлягає подальшому вивченню та законодавчому врегулюванню.
Висновки і пропозиції
1. Типовими помилками судів м. Києва при залишенні позовної заяви без руху з наступним її поверненням заявнику є вимоги суддів до змісту позовної заяви, які не передбачені ст. 119 ЦПК; неправильне визначення територіальної підсудності у разі, коли законом надано позивачу право вибору альтернативної підсудності.
2. Типовими помилками судів м. Києва при відмові у відкритті провадження є неправильне визначення предметної підсудності справи (підвідомчості).
3. Оскільки законом визначено конкретні строки вирішення питання про відкриття провадження у справі, звернути увагу суддів на дотримання цих строків.
4. Звернути увагу суддів на необхідність долучення до матеріалів справи зворотного поштового повідомлення про отримання особою ухвали суду, оскільки відсутність такого повідомлення перешкоджає визначенню своєчасності виконання вимог ухвали суду при залишенні позовної заяви без руху, а при подачі апеляційної скарги на ухвали суду першої інстанції - визначенні своєчасності подачі заявником апеляційної скарги.
Суддя апеляційного суду м. Києва | Л. Д. Махлай |